Чому діти обманюють


Брехня — дуже неповноправний замінник правди, проте все ж надто поширений серед людей.
Марті Ларні

Психологи кажуть, що діти у віці 12—14 років отримують вищу освіту з брехні. Чому саме тоді вони вчаться так добре брехати? Як із такою патологією боротися? І як відрізнити брехню від над­мірної фантазії? Чи переконували вас колись діти, що не надкушували печива, не їли цукерок, або го­ворили, що не ламали іграшки, не розбивали вази, не билися?.. Усі вони колись намагаються обдурити своїх батьків, вихователів, учителів...

Дитина бреше. Бреше свідомо, натхненно, систематично. Ви розумієте це, але не надаєте належ­ного значення. І марно. Зараз ще є час розібратися її ситуації, але завтра може бути пізно, і ситуація, на яку ви можете вплинути сьогодні, завтра загрожує стати вам непідконтрольною. Нерідко у дитячої брехні є чітка мета, вона відповідає психологічним потребам малюка. Інтерпретуючи світ, діти вчаться розуміти його закономірності та нюанси. Змінюючи ре­альність, вони несвідомо захищають себе від конфліктів і три­вожних ситуацій. Однак батьків має насторожити, якщо брех­ня увійшла у звичку.

Чому ж дитина свідомо говорить дорослим неправду?

1. Хоче захистити себе;

2. Хоче захистити того, хто важливий для неї;

3. Хоче отримати те, що важливо для неї;

4. Через страх покарання.

Малята легко зізнаються у поганих вчинках, поки їх не по­чинають карати. Якщо дитина мовчить на грізне запитання батька: «Це ти зробив?», — отже, досвід покарання в неї вже с. Це мовчання — по суті, перша в житті неправда, адже при­думати історію на своє виправдання маля ще не може.

Що в такому випадку робити батькам?

1. Насамперед узяти до уваги: коли маля говорить не те, що було насправді, воно не хоче обвести вас навколо пальця, принизити або обдурити.

2. Немає сенсу розпитувати, що ж відбулося, й чому маля сказало те, що сказало. У нього, можливо, просто не вистачає слів для пояснень.

3. Не варто приписувати дитині поганих думок. Коли ми го­воримо: «Ах ти ж брехунець! Якщо ти зараз мене так обманюєш, що ж буде далі?..», — ми ніби програмуємо на обман.

4. Не можна лаяти й карати, якщо дитина зізналася у провині. Тоді одна з причин обману — страх — відпаде.

5. Найменшим, не дозволяючи щось, треба завжди пропо­нувати вибір: «На шпалерах малювати не можна, зате ось тут, на аркуші паперу — будь ласка».

Якщо обман — це фантазія, або «Спадкоємці Мюнхгаузена»


Неправда дошкільнят — скоріше фантазії, ніж навмисний обман. Вони вже здатні уявити те, чого насправді не було, але ще не усвідомлюють, що, кажучи неправду, порушують моральні норми. У дітей дошкільного віку відбувається становлення об­разного мислення, і воно потребує тренування. Через це малі діти полюбляють видавати бажане за дійсне, уявно створюють собі ситуації, які є для них привабливими. Тобто вони не ма­ють свідомої мети приховати правду.

Дитина може казати неправду, щоб звернути на себе ува­гу дорослих. Ми постійно зайняті, мало часу проводимо з діть­ми, зате негайно реагуємо на їхні негативні вчинки. Малюк, який сказав неправду, стане об'єктом уваги батьків на весь ве­чір. Ви не припускаєте, що він, можливо, тільки цього й хо­тів — щоб його нарешті помітили?

Інколи дошкільня приписує собі щось хороше, аби його похвалили. Так роблять діти, які відчувають, що не виправ­довують сподівань батьків. Казати неправду починає те ма­ля, чиї батьки висувають до нього різні вимоги. Мама не до­зволяє одного, бабуся — іншого, а тато дозволяє все. Як тут не заплутатися? Якщо дошкільня прибріхує одноліткам, ви­ходить, хоче створити собі ореол успішності. «У нас удома є і це, і те, а я вже й на літаку літав, і на підводному човні пла­вав...». Така неправда свідчить про невпевненість у собі, ба­жання самоствердитися у колі ровесників. Остання причина неправди — той же страх покарання. І не ляпасу мами, а су­ворого: «Піди й подумай про свою поведінку». Дитина пе­реживає відторгнення: а раптом мама більше ніколи не по­кличе? А раптом більше не любитиме?

Що робити батькам?

1. Частіше хваліть своє маля, запевняйте у своїй любові. Після трьох років дітям просто необхідно, щоб дорослі зауважували й оцінювали всі їхні досягнення.

2. Домовтеся в родині про однакові вимоги. Дитина має чіт­ко знати, що можна, а чого ні.

3. Щоб маля не хизувалося перед іншими дітьми, навчіть його гратися з однолітками.

4. Покажіть, як треба знайомитися, розучіть кілька ігор, візь­міть на прогулянку іграшки для групових забав.

5. Якщо бачите, що маля боїться зізнатися у провині і тому каже неправду, не викривайте його, а заспокойте й пожалійте. Дитина і сама не рада, що все зробила не так. За що ж карати

Кiлькiсть переглядiв: 407